Лідія Шовкопляс:

“Мене звати Лідія Микитівна. Дівоча фамілія була Щербак, а заміж я вийшла то Шовкопляс стала. Я 39-го року народилася. Так і мешкаю тут все життя.

Тато мій з села Яблуньки, а мама романівська. Бабуся моя з Білогородки, а дідусь мій з Романівки. Фамілія дідуся мого Хижняк. Дід Федор – це мій дідусь, це дідуся ще хата. Ми як обложували її кірпічьом, так там копійки були чи 1880-го року.

відео про старовинну дідусеву хату:

Лідія Шовкопляс згадує про війну і своє дитинство

“Війну не пам’ятаю бо була ще мала. Тільки вже памя’таю як відступали німці. Біля старої дідової хати був великий льох. Він і зараз є. І там була картопля. Ми потім ту картоплю на фронт відправляли. Я набирала теж ті мішки помагала, хоч ручки були маленькі.

Як німці вже відступали ми в погребі тому сиділи. З нами сиділи і сусіди. Дружні були. Бо погреб дуже великий у нас. Обично ж погреба які були? З землі і набагато менші. А наш льох міцний і ми там з сусідами сиділи. Ми і до цього часу дружні, ніколи в мене калитка не закривається, по воду приходять до мене.

В 46-му році коли був голод, мама ходила там картошка десь в полі була померзла. І мама піде теї картоплі набере і варе на воді чи у глині пече. Бо олії ніякої не було. Я їм її, а вона така чорна. Пісок тріщить на зубах. О, Господи! Бідували. Було всяке. І мама потім заболіла. Вона ж несла в мішку на спині, а воно ж холодне мерзле було там та картопля. То вона застудила спину та довго лежала боліла.

Нас в мами було семеро. Двоє хлопчиків померло. По три годка було їм. Ви ж знаєте, раніше не було ліків. Застудилася – компрес, а воно від ж запалення не допомага. Двійко померло, а потім народилася старша сестра Галя, потім Роман 1928-го року, ще 1932-го Оля була. В общєм нас було семеро, а я вже сама менша”.

Ми колись в Біличі з Романівки через ліс пішки ходили. В церкву. Раніше ж не ходили ні автобуси, нічого. Пішки туди ходили. А згодом на веломашині їздили з чоловіком туди.

Школа в Романівці

“В школу ходила – оце школа була в Романівці до чотирьох класів, а потім вже в Ірпінь. Школа була на Макаренка на куті. А потім вже в 5-й клас в Ірпінь ходили. Пішки малятка, я була вобще мала. Міст був старий. Ходили помаленьку щоб не впасти. А тоді тут танки…, було обученіє якесь – танки через річку, бо моста міцного не було.

А як кригу рвали, то стріляли, підривали щоб міст не знесло.

Якось я йшла з Ірпеня зі школи з другої зміни і якось зачепилась і ледь не впала в ріку і впустила посне масло. Мама каже: “Нехай, добре хоч сама туди не впала!”.

В школі ірпінській такі діти батьки яких льотчиками були, а ми простячки такі. Ми пока з Романівки дотьопаємо. Сніга ж тоді були.

Ліс біля Романівки насаджували після війни. Я ще помню мала була, ходили з лісником. Така віртка, саджанець сосни туди всунемо і так притопчемо. Робили нові посадки. Це вже навколо кладовища і кругом тоді робили посадки. Тоді школа, коли канікули були, ми не гуляли, ніде нікуди не їздили, а ходили то там то там підробляли. Якусь копійку заробляли діти.

Як ми гралися? Не було ні ляльки, нічого не було. Оце накрутимо якусь із тряпок, оце вже за ляльку маємо”.

The post Лідія Шовкопляс: “Я живу в Романівці з 39-го року, пам’ятаю і війну і голод” appeared first on Ірпінь онлайн.

Oksana Dudalenko Оксана Дудаленко:

“В післявоєнні роки мій дід по матері працював у Біличанському лісництві. Ось такі сосонки він та його колеги жінки-вдовиці саджади, поливали і пололи від бур’янів.

Не думайте, що той наш Біличанський ліс і ті дерева, що ростуть вздовж нової траси самі виросли. Їх насаджували з любов’ю і турботою. Звісно, деякі і самі повиростали.

І якщо зараз потвори від влади нищать дерева, – в моєму розумінні вони нищать пам’ять моїх предків, працю мого діда. В прямому сенсі цього слова”.

Ihor Dombrovskyi .. а ще нарід за такі трудодні картопельку у міжряддях соснових висаджував!!! І таке було!!!

Oksana Dudalenko Оксана Дудаленко:

“Про картопельку нічого бабуся не розказувала. В них великий город біля хати був, 47 соток. А от про те, що Сталін ввів податок на щеплені плодові дерева, казала. То люди щепи висаджували в лісі (самі щепили, тоді Садових центрів не було), а в городах дички садили.

Якщо дичку пересадити три роки поспіль, вона починає давати пристойні сортові плоди. І податок платити не треба було. Люди виживали, як могли.

Моя сім’я живе в Ірпені з 1947 року, до того жили в Біличах, там і війна пройшла для них.

Мало хто вірить і знає, що річка Ірпінка було настільки широкою і повноводною, що по ній в 50х роках ходили прогулянкові кораблики. Дачники з Києва на все літо приїзжали, знімали квартири у місцевих мешканців.

Зараз у це не віриться, але так все й було“.

Ще Оксана переповіла спогади своєї мами і бабсусі, про те як

“люди після війни копали торф, щоб опалити свої хати.

Вся пойма перед Бучанкою була розкопана. Навесні річка розливалася, а коли вода сходила, в цих копанках лишалася риба. Дєдушка (мій прадід), ловив карасиків з долоню, їх жарили. Мама казала, що смачніше нічого в житті не їли. Дуже бідно жили. Виживали. Це все в 50х роках було. Навіть кінець 40х після війни“.

Ми сконтактували з пані Оксаною і з’ясувалося, що вона давно вже хотіла опублікувати записки з розповідей моїх мами і бабусі. Такими циклами. Асе часу немає.

Діліться своїми родинними спогадами про Приірпіння! Ми не маємо втратити свою історію!

Довідка:

Мешканці Ірпеня, чиї родини мешкають в місті впродовж кількох поколінь переповідають про те, як в перші повоєнні роки місцеві жителі висаджували Біличанський ліс та лісові ділянки по обидва боки річки Ірпінь. Бо під час Другої світової війни більшість дерев Біличанського лісу було знищено, оскільки по правому берегу Ірпінки проходила лінія ДОТів Київського укріпрайону. Сама річка ще не була меліорована і щороку розливалась більш ніж на кілометр в ширину.

The post Оксана Дудаленко: “Моя сім’я живе в Ірпені з 1947 року” appeared first on Ірпінь онлайн.