Лідія Шовкопляс: “Я живу в Романівці з 39-го року, пам’ятаю і війну...

Лідія Шовкопляс: “Я живу в Романівці з 39-го року, пам’ятаю і війну і голод”

166

Історія міста, це історія його жителів. Одна із найстаріших жительок мікрорайону Романівка Лідія Микитівна Шовкопляс стала першою героїнею мультимедійного проєкту “Ірпінь. Моя світлина – моя історія”, перший сезон якого транслюється на телеканалі “Погляд”. Ділимося спогадами про дитинство Лідії Микитівни про війну, родину, життя в Романівці та Ірпеня у 1940-ві роки.

Лідія Шовкопляс:

“Мене звати Лідія Микитівна. Дівоча фамілія була Щербак, а заміж я вийшла то Шовкопляс стала. Я 39-го року народилася. Так і мешкаю тут все життя.

Тато мій з села Яблуньки, а мама романівська. Бабуся моя з Білогородки, а дідусь мій з Романівки. Фамілія дідуся мого Хижняк. Дід Федор – це мій дідусь, це дідуся ще хата. Ми як обложували її кірпічьом, так там копійки були чи 1880-го року.

відео про старовинну дідусеву хату:

Лідія Шовкопляс згадує про війну і своє дитинство

“Війну не пам’ятаю бо була ще мала. Тільки вже памя’таю як відступали німці. Біля старої дідової хати був великий льох. Він і зараз є. І там була картопля. Ми потім ту картоплю на фронт відправляли. Я набирала теж ті мішки помагала, хоч ручки були маленькі.

Як німці вже відступали ми в погребі тому сиділи. З нами сиділи і сусіди. Дружні були. Бо погреб дуже великий у нас. Обично ж погреба які були? З землі і набагато менші. А наш льох міцний і ми там з сусідами сиділи. Ми і до цього часу дружні, ніколи в мене калитка не закривається, по воду приходять до мене.

В 46-му році коли був голод, мама ходила там картошка десь в полі була померзла. І мама піде теї картоплі набере і варе на воді чи у глині пече. Бо олії ніякої не було. Я їм її, а вона така чорна. Пісок тріщить на зубах. О, Господи! Бідували. Було всяке. І мама потім заболіла. Вона ж несла в мішку на спині, а воно ж холодне мерзле було там та картопля. То вона застудила спину та довго лежала боліла.

Нас в мами було семеро. Двоє хлопчиків померло. По три годка було їм. Ви ж знаєте, раніше не було ліків. Застудилася – компрес, а воно від ж запалення не допомага. Двійко померло, а потім народилася старша сестра Галя, потім Роман 1928-го року, ще 1932-го Оля була. В общєм нас було семеро, а я вже сама менша”.

Ми колись в Біличі з Романівки через ліс пішки ходили. В церкву. Раніше ж не ходили ні автобуси, нічого. Пішки туди ходили. А згодом на веломашині їздили з чоловіком туди.

Мій дід був лісником. Казали на нас “куркулі”, тому що дід був хазяйновитий. Свині в нього були, коні були. Навколо нас перед війною ще хат не було. Не було в садку, ні яблунь, ні груш. Були тільки “дички” груші“.

Школа в Романівці

“В школу ходила – оце школа була в Романівці до чотирьох класів, а потім вже в Ірпінь. Школа була на Макаренка на куті. А потім вже в 5-й клас в Ірпінь ходили. Пішки малятка, я була вобще мала. Міст був старий. Ходили помаленьку щоб не впасти. А тоді тут танки…, було обученіє якесь – танки через річку, бо моста міцного не було.

А як кригу рвали, то стріляли, підривали щоб міст не знесло.

Якось я йшла з Ірпеня зі школи з другої зміни і якось зачепилась і ледь не впала в ріку і впустила посне масло. Мама каже: “Нехай, добре хоч сама туди не впала!”.

В школі ірпінській такі діти батьки яких льотчиками були, а ми простячки такі. Ми пока з Романівки дотьопаємо. Сніга ж тоді були.

Ліс біля Романівки насаджували після війни. Я ще помню мала була, ходили з лісником. Така віртка, саджанець сосни туди всунемо і так притопчемо. Робили нові посадки. Це вже навколо кладовища і кругом тоді робили посадки. Тоді школа, коли канікули були, ми не гуляли, ніде нікуди не їздили, а ходили то там то там підробляли. Якусь копійку заробляли діти.

Як ми гралися? Не було ні ляльки, нічого не було. Оце накрутимо якусь із тряпок, оце вже за ляльку маємо”.