Концерт кобзарів та лірників був присвячений 69-й річниці від народження Миколи Будника і відбувся в музеї Івана Гончара у Києві.

Микола Товкайло, Тарас Компаніченко і Едуард Драч поділилися спогадами про Миколу Будника. 

«Я вважаю себе епічним співцем. Це в першу чергу, бо маю такі потреби — бачити чітко речі, організовані серцем. Перед собою маю бачити шляхетний колорит здалеку і зблизька»,— говорив Микола Будник, Він змалку мріяв майструвати музичні інструменти, а свою першу «скрипку», за спогадами сестри, він зробив у 8 років.

Для відродження старовинних кобзарських та лірницьких інструментів Микола Будник створив і Ірпені у 90-ті роки школу-майстерню. З його рук пішли у світ значна кількість бандур, кобз та лір, що й донині грають у руках відомих людей. Разом із Миколою Товкайлом та іншими учнями Георгія Ткаченка він створив Київський кобзарський Цех, де відроджував традиційні форми кобзарювання.

Видатний бандурист і майстер кобзарських інструментів Микола Будник має десятки, сотні учнів-послідовників, які продовжують і розвивають прадавні українські традиції майстрування музичних інструментів та звичаї виконання стародавніх творів, які гармонійно отримують продовження в нових авторських піснях.

Народився Микола Будник 3 лютого 1953 року на Житомирщині. Помер 16 січня 2001 року в Ірпені. Останні 10 років свого життя Микола Петрович прожив в Ірпені в будинку по вул. Українській, 56/1.

Слухати у виконанні Миколи Будника історичну баладу «Бондарівна»

Учасники концерту:

Лірник Ярема (Вадим Шевчук),

Михайло Хай,

Тарас Компаніченко,

Ярослав Крисько,

Едуард Драч,

Сергій Волченко,

Сергій Чурай,

Ждан Безвербний,

Василь Жованик,

Микола Товкайло.

Кобзарський Цех

Модератор події: Костянтин Чеченя

Світлини з події Юлії Остроушко

Фейсбук-подія за лінком.

 «Легендарний панотець Київського кобзарського цеху Микола Будник увійшов в історію української культури як носій глибинного розуміння автентичності кобзарства. Перейнявши традицію з рук зачинателя сучасного реконструктивного кобзарського руху Г.К .Ткаченка, він власним прикладом, силою свого невичерпного таланту вивів цей рух із андеграунду й підпілля на обшири всенародного визнання.Він сам вважав себе продовжувачем вікової усної кобзарської традиції… Але попри “канонічний”, за його ж висловом, репертуар, Будник безперервно творив зовсім “неканонічні” речі, як на традиційній, так і на імпровізаційній інтонаційній основі.Органічна здатність М.Будника зімпровізувати думу, так би мовити, виходячи з ситуації — це не просто непересічний талант бандуриста, а й фольклорна риса кобзаря-автентика, якій, однак, завжди передувала копітка праця народного філософа, дослідника-реконструктора» — доктор мистецтвознавства Михайло Хай.

The post 19 лютого відбувся Концерт пам’яті Миколи Будника (фото) appeared first on Ірпінь онлайн.

Митець народився у 1920 році в с. Дячкове, що неподалік славнозвісної Диканьки на Полтавщині.

Його батько був сином італійського художника Джованні Панідо, якого ще юнаком до України запросила дружина князя Кочубея. А мати – козацького роду.

У полтавській школі, де навчався хлопець, малювання та креслення викладав Матвій Донцов. Досвідчений художник допоміг юному даруванню знайти свій шлях у мистецтво.

Теплі стосунки з учителем переросли у велику дружбу, яка тривала багато років – до останніх днів Донцова. Вдячний учень в Ірпені створив музей свого вчителя.

На студентській лаві Харківського художнього інституту Піаніду застала війна. Замість пензля до рук довелося узяти зброю. Унаслідок поранення, контузії потрапив до шпиталю, на фронт уже не повернувся.

Опинився в евакуації у Середній Азії, де продовжив навчання в художньому інституті – своєрідного міксу закладів Москви, Харкова та Києва.

У 1947-му Піаніда з відзнакою закінчив Київський художній інститут. Він був одним з найкращих студентів курсу, єдиним, хто отримав стипендію ім. Рєпіна.

Закінчивши аспірантуру, викладав образотворче мистецтво, живопис та композицію у згаданому виші. А на громадських засадах очолював декілька художніх студій – у Києві та Ірпені.

Як талановитий педагог, за 40-річну практику виховав понад 2 тис. учнів. Багато хто з них стали відомими художниками та викладачами.

Наприкінці 40-х Донцов перебрався до Ірпеня. У гості до нього часто приїздив і Піаніда.

Це було і дружнє спілкування, і митецькі поради, і творчість. Краса ірпінської природи надихала митця на створення чудових пейзажів.

Після смерті Донцова Піаніда отримав його будинок у спадщину. Зі своєю дружиною Любов’ю він створив тут музей свого вчителя та дитячу художню студію.

На жаль, останні роки свого життя художник важко хворів – давалися взнаки поранення, отримані на війні.

Піаніда помер 8 березня 1993-го. Його поховали в Ірпені, де й могила Донцова. Після смерті митця будинок-музей Донцова перестав існувати.

З нагоди ювілею художника в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї відкрили виставку його робіт.

У серії «Наші славетні земляки», яку започаткувала Ірпінська центральна міська бібліотека, вийшла друком краєзнавча брошура «Піаніда Борис Микитович – художник і педагог».

Прикро, що в Ірпені не можуть повноцінно використати багату культурну спадщину наших предків для приваблення туристів, проведення наукових та митецьких заходів, що стосувалися б знакових особистостей.

Пріоритетом тимчасової ірпінської влади сьогодні є витрачання шалених коштів на набережну, площі, парки, сквери, а не на збереження свого славного минулого.

Місто хаотичної забудови втрачає свою неповторну ауру. За ним закріпилося принизливе визначення «спального району Києва».

Разом з його природними оазами зникають й об’єкти культурної спадщини, зокрема той же будинок поета Максима Рильського.

Потенційні музеї фігурують у звітах чиновників банальними меморіальними дошками. Часом навіть охоронний статус не може зберегти від знищення, як це мало не сталося із обійстям кобзаря Миколи Будника.

The post Піаніда та Ірпінь: 100-річчя художника крізь призму збереження культурної спадщини міста appeared first on Ірпінь онлайн.

Відомо, що кобзарський цехмайстер останні 10 років свого життя мешкав у цьому будинку по вул. Українській. Протягом цього часу ця ірпінська садиба фактично стала центром розвитку українського кобзарства.

На сторінці «Кобзарський цех» у мережі Фейсбук Павло Клененко розповів, що на території між провул. Миколи Будника і вул. Українською планується спорудження багатоповерхівок.

За його словами, приватні будинки, які прилягають до зони майбутнього будівництва, вже починають руйнувати, а жителів – відселяти.

Водночас територія, де знаходиться меморіальна пам’ятка – будинок кобзарського панотця Миколи Будника, є ключовою у проекті новобудов.

Дописувач стверджує, що вже тривалий час невідомі особи тероризують і погрожують фізичною розправою жителям меморіальної садиби Миколи Будника.

Їх дії спрямовані на те, щоб люди не мешкали у будинку. На жаль, звернення до місцевої поліції і прокуратури результатів не дають.

«Користуючись безпорадністю і дезорієнтованістю громади, а також карантинними заходами, будівельники вже почали демонтаж лівого крила Будниківської оселі», – зазначає Клененко.

Нещодавно, констатує він, очевидно, для прискорення відселення мешканців, ірпінські комунальні служби відключили будинок Будника від електрики і газопостачання. З дня на день очікується і її повне руйнування.

Київський кобзарський цех написав звернення до в.о. міністра культури України Світлани Фоменко, т.в.о. голови Київської ОДА Василя Володіна та в.о. міського голови – секретаря ради Андрія Літвинова.

Митці вимагають не допустити руйнування пам’ятки культурної спадщини – меморіальної садиби кобзарського цехмайстра Миколи Будника. Планують громадські заходи спротиву.

Зі свого боку, тимчасова ірпінська влада теж змушена була відреагувати на цю резонансну подію.

Так, в.о. міського голови – секретар ради Андрій Літвинов запевнив, що земельна ділянка, на якій знаходиться будинок Будника, перебуває у комунальній власності. А сама будівля є в реєстрі пам’яток культури.

«Щодо намагання порушити цілісність будівлі суміжними землекористувачами – Ірпінська міська рада зробить усе можливе, щоб усім діям була дана оцінка правоохоронних органів», – констатував посадовець.

Начальниця відділу культури, національностей та релігій Євгенія Антонюк пише, що відділ містобудування та архітектури жодних містобудівних умов на забудову на сусідніх ділянках не видавав.

Не було звернень і «щодо знесення частини садиби, як того потребує чинне законодавство».

Чиновники покладають надії на поліцію, яка займатиметься розслідуванням нищення пам’ятки культурної спадщини. І обіцяють, що контролюватимуть за цим.

На жаль, в Ірпені уже траплялися прецеденти зі зруйнуванням аналогічних об’єктів. Так, у липні 2015-му знесли будинок (теж ще й досі фігурує в переліку культурної спадщини), в якому жив післявоєнні роки український класик Максим Рильський.

Тоді місцеві чиновники теж начебто активно переймалися цим випадком. Але закінчилося тим, що тепер на місці садиби метра нашої літератури – супермаркет.

The post На руїнах культурної спадщини Ірпеня: чи очікує оселю кобзаря Будника доля садиби поета Рильського? appeared first on Ірпінь онлайн.