Концерт кобзарів та лірників був присвячений 69-й річниці від народження Миколи Будника і відбувся в музеї Івана Гончара у Києві.

Микола Товкайло, Тарас Компаніченко і Едуард Драч поділилися спогадами про Миколу Будника. 

«Я вважаю себе епічним співцем. Це в першу чергу, бо маю такі потреби — бачити чітко речі, організовані серцем. Перед собою маю бачити шляхетний колорит здалеку і зблизька»,— говорив Микола Будник, Він змалку мріяв майструвати музичні інструменти, а свою першу «скрипку», за спогадами сестри, він зробив у 8 років.

Для відродження старовинних кобзарських та лірницьких інструментів Микола Будник створив і Ірпені у 90-ті роки школу-майстерню. З його рук пішли у світ значна кількість бандур, кобз та лір, що й донині грають у руках відомих людей. Разом із Миколою Товкайлом та іншими учнями Георгія Ткаченка він створив Київський кобзарський Цех, де відроджував традиційні форми кобзарювання.

Видатний бандурист і майстер кобзарських інструментів Микола Будник має десятки, сотні учнів-послідовників, які продовжують і розвивають прадавні українські традиції майстрування музичних інструментів та звичаї виконання стародавніх творів, які гармонійно отримують продовження в нових авторських піснях.

Народився Микола Будник 3 лютого 1953 року на Житомирщині. Помер 16 січня 2001 року в Ірпені. Останні 10 років свого життя Микола Петрович прожив в Ірпені в будинку по вул. Українській, 56/1.

Слухати у виконанні Миколи Будника історичну баладу «Бондарівна»

Учасники концерту:

Лірник Ярема (Вадим Шевчук),

Михайло Хай,

Тарас Компаніченко,

Ярослав Крисько,

Едуард Драч,

Сергій Волченко,

Сергій Чурай,

Ждан Безвербний,

Василь Жованик,

Микола Товкайло.

Кобзарський Цех

Модератор події: Костянтин Чеченя

Світлини з події Юлії Остроушко

Фейсбук-подія за лінком.

 «Легендарний панотець Київського кобзарського цеху Микола Будник увійшов в історію української культури як носій глибинного розуміння автентичності кобзарства. Перейнявши традицію з рук зачинателя сучасного реконструктивного кобзарського руху Г.К .Ткаченка, він власним прикладом, силою свого невичерпного таланту вивів цей рух із андеграунду й підпілля на обшири всенародного визнання.Він сам вважав себе продовжувачем вікової усної кобзарської традиції… Але попри “канонічний”, за його ж висловом, репертуар, Будник безперервно творив зовсім “неканонічні” речі, як на традиційній, так і на імпровізаційній інтонаційній основі.Органічна здатність М.Будника зімпровізувати думу, так би мовити, виходячи з ситуації — це не просто непересічний талант бандуриста, а й фольклорна риса кобзаря-автентика, якій, однак, завжди передувала копітка праця народного філософа, дослідника-реконструктора» — доктор мистецтвознавства Михайло Хай.

The post 19 лютого відбувся Концерт пам’яті Миколи Будника (фото) appeared first on Ірпінь онлайн.

В радянський період вона зазнала переслідування з боку влади

У 1968 році вона підписала славнозвісний лист 139-ти діячів української культури на захист українських політв’язнів і разом з Аллою Горською та Галиною Севрук відмовилася на вимогу влади відкликати свій підпис,

за що була виключена зі Спілки художників УРСР, а поновлена була аж у 1988 році з офіційним формулюванням: «За відсутністю факту звинувачення».

Л. Семикіна була однією із засновниць осередку молодих митців-шістдесятників – «Клубу творчої молоді». «Я захоплювалась історією, етнографією, народним мистецтвом, що теж не могло не позначитися на моїй мистецькій «переорієнтації». 

У майстерні мисткині велися приготування до колядувань, де Алла Горська малювала маски, а Любов Семикіна шила одяг колядників. Поштовхом до роботи над відродженням традицій народу, його національної гордості завдяки мистецтву одягу стали колекції одягу Івана Макаровича Гончара, подорожі по історичних місцях України, які проводив Григорій Никонович Логвин та підтримка Алли Олександрівни Горської.

Людмила Семикіна була співавтором знищеного владою вітражу до 150-річчя Тараса Шевченка у Київському університеті (1964 р.).

Од вітражу, на щастя, збереглося фото, сам твір було знищено – з якимось винятковим цинізмом. Тарас Шевченко у вітражі виголошував рядки: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово!». Вітраж розтрощили відразу після завершення роботи – бо чужий, мовляв, «принципам соціалістичного реалізму». Михайлина Коцюбинська згадувала: «Головний погромник — ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, трощив ідеологічно шкідливий вітраж… Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» й на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами»?

У постанові Бюро Київського обласного правління Спілки художників України 13 квітня 1964 року було сказано: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа…

автором костюмів до кінофільму “Захар Беркут” (1970-71 рр.), створила серії строїв за національними традиціями «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн» (1965–1996). Постійну експозицію Музею шістдесятництва прикрашають створені нею свого часу для друзів-шістдесятників свити і костюми, фото і документи.

Людмила Семикіна «переповіла свій світогляд, свою стражденну біографію саме мовою одягу. Або, як казали колись, строю»

На запрошення Ліни Костенко та Леоніда Осики Людмила Семикіна була художником по костюмах у фільмі «Захар Беркут».

В одному з інтерв’ю художниця так відтворювала особливості своєї роботи у групі «Захар Беркут»: “Для фільму я воліла створити передусім замкове, а не помпезне, барвисте, святкове гуцульське вбрання, і відтак заклала в шати українців аскетизм, певну суворість. Князі, за часів, описаних Іваном Франком, носили одяг із сірого сукна, металеві прикраси… Жодної речі (навіть дрібнички) червоного кольору в їхніх гардеробах не було. Воїни хизувалися своєю силою, мужністю, а не одягом. І вбрання їхнє вирізнялося суголосними з природою (передусім землею, травою) відтінками. Так, окрім тухольського, я створювала княжий костюм; а ще як окремий напрямок роботи — костюм татарський“.

Людмила Миколаївна створила серії строїв за національними традиціями «Скіфський степ», «Княжа доба», «Поліська легенда», «Ретро», «Модерн».

У 1970 р.в Києві демонструвалась персональна виставка Л. Семикіної «Тіні забутих предків» («Народні мотиви в сучасному одязі»).

«Митець Семикіна, тонко відчуваючи примхи смаку і моди, мала на меті утримати все, що в народному мистецтві витримало іспит часу, що відповідає внутрішньому світові нашого сучасника, і на його основі створити нестандартний одяг, що його хотіла б носити сучасна молодь» – писав Іван Світличний.

Панахида за померлою відбулась 15 січня о 13:00 у Володимирському соборі, а поховання — на Байковому кладовищі Києва.

The post У віці 96 років відійшла у вічність Людмила Семикіна – видатна українська художниця-шістдесятниця appeared first on Ірпінь онлайн.

Митець народився у 1920 році в с. Дячкове, що неподалік славнозвісної Диканьки на Полтавщині.

Його батько був сином італійського художника Джованні Панідо, якого ще юнаком до України запросила дружина князя Кочубея. А мати – козацького роду.

У полтавській школі, де навчався хлопець, малювання та креслення викладав Матвій Донцов. Досвідчений художник допоміг юному даруванню знайти свій шлях у мистецтво.

Теплі стосунки з учителем переросли у велику дружбу, яка тривала багато років – до останніх днів Донцова. Вдячний учень в Ірпені створив музей свого вчителя.

На студентській лаві Харківського художнього інституту Піаніду застала війна. Замість пензля до рук довелося узяти зброю. Унаслідок поранення, контузії потрапив до шпиталю, на фронт уже не повернувся.

Опинився в евакуації у Середній Азії, де продовжив навчання в художньому інституті – своєрідного міксу закладів Москви, Харкова та Києва.

У 1947-му Піаніда з відзнакою закінчив Київський художній інститут. Він був одним з найкращих студентів курсу, єдиним, хто отримав стипендію ім. Рєпіна.

Закінчивши аспірантуру, викладав образотворче мистецтво, живопис та композицію у згаданому виші. А на громадських засадах очолював декілька художніх студій – у Києві та Ірпені.

Як талановитий педагог, за 40-річну практику виховав понад 2 тис. учнів. Багато хто з них стали відомими художниками та викладачами.

Наприкінці 40-х Донцов перебрався до Ірпеня. У гості до нього часто приїздив і Піаніда.

Це було і дружнє спілкування, і митецькі поради, і творчість. Краса ірпінської природи надихала митця на створення чудових пейзажів.

Після смерті Донцова Піаніда отримав його будинок у спадщину. Зі своєю дружиною Любов’ю він створив тут музей свого вчителя та дитячу художню студію.

На жаль, останні роки свого життя художник важко хворів – давалися взнаки поранення, отримані на війні.

Піаніда помер 8 березня 1993-го. Його поховали в Ірпені, де й могила Донцова. Після смерті митця будинок-музей Донцова перестав існувати.

З нагоди ювілею художника в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї відкрили виставку його робіт.

У серії «Наші славетні земляки», яку започаткувала Ірпінська центральна міська бібліотека, вийшла друком краєзнавча брошура «Піаніда Борис Микитович – художник і педагог».

Прикро, що в Ірпені не можуть повноцінно використати багату культурну спадщину наших предків для приваблення туристів, проведення наукових та митецьких заходів, що стосувалися б знакових особистостей.

Пріоритетом тимчасової ірпінської влади сьогодні є витрачання шалених коштів на набережну, площі, парки, сквери, а не на збереження свого славного минулого.

Місто хаотичної забудови втрачає свою неповторну ауру. За ним закріпилося принизливе визначення «спального району Києва».

Разом з його природними оазами зникають й об’єкти культурної спадщини, зокрема той же будинок поета Максима Рильського.

Потенційні музеї фігурують у звітах чиновників банальними меморіальними дошками. Часом навіть охоронний статус не може зберегти від знищення, як це мало не сталося із обійстям кобзаря Миколи Будника.

The post Піаніда та Ірпінь: 100-річчя художника крізь призму збереження культурної спадщини міста appeared first on Ірпінь онлайн.

8 листопада 2019 року у Києві в “Будинку кіно” редакція газети «День» разом з друзями та партнерами нагородили переможців XXІ фотоконкурсу «День 2019» під назвою «Велич простоти». Нагородження передувало відкриттю фотовиставки, до якої увійшли 200 робіт, відібраних з понад 2500 знімків від близько 150 фотографів з усієї України.

У фінальній експозиції представлені світлини рубрик «Політика», «Український світ», «Фото з історією», «Світ очима дітей» (для учасників віком до 18 років). Гран-прі конкурсу отримав фотограф Олександр Клименко за дві серії робіт – «Життя Станиці Луганської» та «Снайпери».

Галерея робіт переможців фотоконкурсу газети “День” – 2019

доступна за посиланням: https://day.kyiv.ua/uk/photo/galereya-robit-peremozhciv-fotokunkursu-gazety-den-2019

The post У Києві триває 21-а фотовиставка газети “День” appeared first on Ірпінь онлайн.

Про автора:
Аркадій Третьяков народився 11 травня 1947 р. у Києві. Закінчив Київський технікум залізничного транспорту та Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Працював у науково-дослідних, проектних інститутах і комерційних структурах.
Аркадій Павлович завжди цікавився історією рідного міста, колекціонував рідкісні фотографії з видами Києва. Видав книги з київської тематики: «Бессарабская площадь» (2013), «Привіт з Хрещатика» (2015), «Мала Васильківська. Шота Руставелі. Культорологічний путівник» (2016), «Купцы города Киева» (2018), у яких використано багато унікальних фото з особистої колекції автора.

Про видання:

У книзі “Старий Хрещатик і його домовласники” Аркадія Третьякова йдеться про центральну вулицю Києва – Хрещатик, що є своєрідним символом нашого міста. Вулиця з’єднує Старе місто, Печерськ та Поділ і перетинає три площі – Європейську, Незалежності і Бессарабську.

Нове видання – це розповідь про кожен будинок на старому Хрещатику, про архітектуру, архітекторів, жителів, домовласників, суспільне життя і торгівлю.

В книзі вміщено 440 ілюстрацій (плани садиб, проекти, портрети, будинки, стара реклама). Переважну кількість ілюстрацій надруковано вперше. Іменний покажчик складає 550 персоналій.

Контактні особи: Світлана Кирій, Людмила Рабчевська
тел.: 456-01-72, e-mail: socio_dnabb@ukr.net

Фейсбук-подія Презентація книжки Аркадія Третьякова

The post “Старий Хрещатик і його домовласники”: нове видання з історії Києва appeared first on Ірпінь онлайн.

Перша виставка Музею кіно  “ВУФКУ. Lost & Found”, розповідає історію міжнародного успіху Всеукраїнського фотокіноуправління державної організації (ВУФКУ), яка у 1920-ті роки сформувала успішну українську кіноіндустрію.

ВУФКУ — стала одним із кіногігантів у тогочасной Європі, вже серед сучасників збобувши славу «українського Голівуду».

 Свого часу організація об’єднала кіностудії Одеси, Ялти і Києва, розвинула виробництво, дистрибуцію, рекламу та освіту у сфері кіно.

Відео з відкриття Музею кіно – виставки «ВУФКУ. Lost & Found”

“ВУФКУ – Всеукраїнське фотокіноуправління – організація найуспішніша у 20-х роках з представлення українського кіно як в Україні, так і закордоном, державна монополія, яка повністю об’єднала весь кіноринок, кіновиробництво, кінодистрибуцію та кіноосвіту та дала нам такі імена, як Довженко, Вертов, Кауфман – те, чим живе зараз не тільки Україна, а й цілий світ”, – директор Довженко-Центру Іван Козленко про новостворений Музей кіно

Довженко-Центр повністю руйнує застаріле уявлення про музей, як про тихе, присипане порохом історії явище, де нудьга здатна поглинути все.

Ні. Музей кіно – мультимедійний, а отже живий, динамічний організм, який захоплює, збуджує уяву та дивує своєю різновекторністю. Як і свого часу ВУФКУ. Тож відвідувачі мають змогу не лише ознайомитися з численними артефактами, а буквально зануритися в атмосферу 1920-их кінороків”.

Проект ВУФКУ — це історія про революційний вибух в Українському кіно. Один із найуспішніших модернізаційних проектів нашої культури, який було знищено й забуто майже на століття.

Рідкісні кадри фільмів, кінохронік та анімації, та унікальні архівні документи занурять глядачів в атмосферу буремних 1920-х

Медіатека Довженко центру також презентує сайт — перший онлайн ресурс на якому можна знайти вичерпну інформацію про ВУФКУ.

Куратори виставки запопонували  сучасним митцям переосмислити втрачені шедвери ВУФКУ. Проект поєднав тогочасну та сучасну літературу, музику, дизайн та візуальні мистецтва. До створення експозиції долучилися відомі сучасні автори та групи.

Одними з небачених до цього експонати Довженко центру —  кінокопіювальні апарати. Зразок використовувався на Київській кінокопіювальній фабриці.

Кінокопіювальний апарат використовувався для переведення широкоформатних фільмів на плівку класичного формату.

У перші роки інування широкоформатних фільмів у СРСР, їх перегляд був обмежений кількістю спеціалізованих кінотеатрів, оснащених відповідними кінопроекторами та екранами.

На початку їх буле не більше 10. Чого було не достатньо для масового кінопрокату. Тому спочатку фільми робили в широкому форматі для міжнародних кінофестивалів і прокату закордоном, а для радянського глядача переводили фільми у класичний, найпоширеніший 35 мм формат у професійному кіноматографі.

1960-1970-х роках Київська копіювальна фабрика була однією з напотужніших і найкраще оснащенних у Європі: 1500 працівників, 2 млн фільмокопій за рік.

Приходьте побачити все на власні очі в Музей кіно!

РОЗКЛАД РОБОТИ ВИСТАВКИ:
13 вересня – 01 грудня
12:00 – 20:00
Вихідні дні – понеділок, вівторок.

Вхідний квиток– 80 грн., пільговий – 50 грн.
Виставковий простір доступний для людей з інвалідністю.
Пільговий квиток – школярі з 11 років, студенти та пенсіонери за наявності дійсного посвідчення.

Вхід вільний для співробітників музеїв, дітей до 10 років, осіб з інвалідністю 1-2 групи, учасників бойових дій за наявності дійсного посвідчення.
10 жовтня, 11 листопада – вхід вільний.

1-й і 5-й поверхи Довженко-Центру
вул. Васильківська, 1
м. Голосіївська

10 жовнтя, 11 листопада — вхід вільний.

The post Невідома історія Українського Голівуду 1920-х (фото, відео) appeared first on Ірпінь онлайн.

У програмі заходу: творче спілкування з визнаними діячами мистецького простору, майстер-класи від успішних митців, обмін досвідом і таємницями успіху, мистецькі зустрічі з професіоналами в майстернях, презентації, обговорення, робота з експертами фестивального руху і мистецька патюня в колі однодумців для створення молодіжного культурного продукту Київщини.

Організатори: “Київський обласний молодіжний центр” спільно з Управлінням молодіжної політики та національно-патріотичного виховання КОДА.

На відкритті побували заступниця голови КОДА Алла Шкуро та начальниця Управління молодіжної політики та національно-патріотичного виховання КОДА Maryna Popatenko.

Змістова частина заходу розпочалася з панельної дискусії «Київщина. Молодь. Мистецтво. Апгрейд», на якій аналізувалася теперішня ситуація в галузі, обговорювалися можливості активізації творчого життя молоді та об’єднання зусиль для створення нового культурного продукту на Київщині, надання нових можливостей для самореалізації молодих митців та інше. Учасники панельної дискусії — Олексій Лукашевич, Алла Руденченко, Сергій Замідра, В’ячеслав Стесенко.

Програма «Арт Сейшн» для творчої молоді Київщини:

6 вересня 2019

7 вересня 2019

8 вересня 2019

Деталі за тел.: (098) 958-36-30 Наталя Топчій, (063) 126-25-42 Андрій Мешко

Джерело: Управління молодіжної політики та національно-патріотичного виховання КОДА.

The post У Бучі розпочався триденний «Арт Сейшн» для творчої молоді Київщини appeared first on Ірпінь онлайн.

Матеріали документального фільму – десятки років, під грифом «Секретно» перебували у спецсховищах архівів декількох країн. На них – життя людей на українській землі, що демонструвати в радянські часи було «незручно і шкідливо».

На цих плівках – гідне і красиве життя людей, щасливі обличчя; події, пам’ять про які багато десятиріч радянська влада наиагалась приховати, а отже й витерти з Нашої Історії.

Цей останній плівковий український документальний фільм, в якому палітрою стала раритетна архівна кінохроніка – про досвід народження України, як держави. Тут вперше ми побачили обличчя Піддубного, Яворницького, Грушевського, Винниченка.

Довоєнні види Києва, Львова і десятків міст і сіл.
Це кіно – про Війну та Мир. Про Голод та Світ. Майже 100 років тому.
Цей фільм – наших Предків і Нас – сучасних людей.

Автор сценарію та режисер – Ігор Малахов

Науковий редактор кінохроніки – Микола Попелуха
Редактор – Дмитро Хопта
Директор зображення – Георгій Лемешев
Композитор – Святослав Луньов
Дизайнер – Дмитро Кліщик
Продюсер – Євген Захаров
Виробництво – Майстерня «Ярило»

Після кіносеансу глядачі поспілкувалися з авторами фільму.

Фейсбук-подія.

The post Архівна кінохроніка про Україну першої третини ХХ ст. з спецхранів в фільмі Ігоря Малахова appeared first on Ірпінь онлайн.

Історія останнього альбому The Beatles

В середині 1969 року The Beatles записали свій останній спільний альбом, який називався «Abbey Road». Багато хто вважає його найкращим альбомом ліверпульської четвірки, незважаючи на те, що пізніше Леннон відгукувався про нього вкрай негативно. Запис платівки відбувався в атмосфері відкритої ворожнечі між усіма учасниками групи, але, незважаючи на це, багато пісень альбому мають веселе і радісне звучання.

У 2011 році обкладинка альбому зайняла 26-е місце в списку найкращих обкладинок альбомів усіх часів на думку читачів інтернет-видання Music Radar

Ідея з фото

Робоча назва альбому була «Еверест» і планувалось, що для фотографії на обкладинку група поїде в Гімалаї. Але у них не було ні часу, ні бажання. Коли їх запитали, де вони хочуть сфотографуватися, Пол Маккартні відповів: «Чому б не зробити це на звичайній вулиці». Він швидко намалював чернетку майбутньої обкладинки на аркуші паперу.

Тим часом Джон Леннон і Йоко Оно домовилися зі своїм другом, 30–річним британським фотографом Ієном Макмілланом.

Легендарана фотографія була зроблена 8 серпня 1969 року. «Пам’ятаю, ми найняли поліцейського, щоб він зупинив рух, поки я ліз на драбину і фотографував», – згадував Ієн Макміллан, – «Я зробив кілька фотографій The Beatles переходять вулицю в одному напрямку.

Потім ми пропустили скупчення машини, і пішли в іншу сторону – я зробив ще кілька знімків.

Сночатку Пол був в пляжному взутті, потом разувся і залишився босий.

В кінцевому підсумку я вибрав п’ятий знімок з шести. Це був єдиний кадр, на якому ноги у всіх чотирьох були у формі перевернутої букви ‘V’ – до цього я і прагнув».

На знімку Леннон в білому костюмі веде групу через дорогу. Старр одягнений в чорний костюм, а Маккартні йде босоніж і не в ногу, в руці він тримає сигарету. Харрісон в синьому джинсовому костюмі.

Такої незліченної кількості пародій, як “Abbey Road”, не має наразі мабуть жоден знімок у всій історії фотографії.

Випадковий перехожий

Широку популярність здобув навіть випадковий перехожий американець Пол Коул, який потрапив в об’єктив фотоапарата, перебуваючи на канікулах в Лондоні. Пізніше він говорив, що тоді музиканти здалися йому схожими на божевільних.

Американський турист Пол Коул, який стояв 8 серпня 1969 на Abbey Road і разговарівашій з поліцейським, через рік, побачив у своєї дружини, яка була органісткою, конверт з платівкою.
-Дивись, – сказав Пол, – ось же ті ж диваки, яких я бачив у Лондоні!
– Вау, а це ж я!

The post Історія однієї фотографії: Легендарній обкладинці для The Beatles 50 років appeared first on Ірпінь онлайн.

Тетяна Лобас

Літня серія фотографій річки Ірпінь та заплави, яка зараз опинилась на межі знищення.

фото Тетяни Лобас. 3/8/2019. “Легкий туман окутывает тебя,пока ты наслаждаешься пейзажем”.

фото Тетяни Лобас. 2/8/2019. Доброго ранку всім))
Фото ,насправді, вчорашнє, але… Їду за новими

фото Тетяни Лобас. 2/8/2019.

“Я пастух, мои палаты —
Межи зыбистых полей,
По горам зелёным — скаты
С гарком гулких дупелей.
Вяжут кружево над лесом
В желтой пене облака.
В тихой дреме под навесом
Слышу шепот сосняка”
Сергей Есенин

фото Тетяни Лобас. 31/7/2019. С новым днём 😊.

фото Тетяни Лобас. 30/7/2019. Доброго ранку всім добрим людям

фото Тетяни Лобас. 30/7/2019. Последнее время жизнь,как паровоз( ну, электропоезд,если посовременнее))- мчит на всех парах; и если делает остановки – только на определенных станциях, заложенных давно и основательно… Иногда даже “по требованию” не всегда пользуешься, даже если очень хочется… А уж остановиться на мосту, выйти и насладиться рассветом…или закатом…об этом даже подумать сложно, не то чтобы осуществить… А как у вас?🧐

фото Тетяни Лобас. 27/7/2019. А на рассвете гигантские животные начали превращаться в кусты и деревья,но так же упорно продолжали свой путь…навстречу солнцу…

The post Літні ірпінські краєвиди Тетяни Лобас (фотогалерея) appeared first on Ірпінь онлайн.