Сьогодні Жемчугов бере активну участь у державних та волонтерських заходах, що відбуваються в Україні та за її межами. Зокрема це національно-патріотичні лекції-бесіди зі школярами, студентами, курсантами, військовослужбовцями.

10 грудня Герой України завітав до Ірпеня, щоб в Ірпінській центральній міській бібліотеці зустрітися з молоддю, розповісти правду про війну, що точиться на Сході України, причини її виникнення.

У рамках заходу продемонстрували ролик про документальний фільм «Бранці Кремля», який розповідає про заручників людиноненависницької політики російського президента Путіна.

За деякими даними, понад 130 українців і досі перебувають у ворожих катівнях (але насправді їх більше). Жемчугову пощастило після року полону завдяки обміну повернутися додому.

Майбутній партизан народився в 1970 році у Красному Лучі (нині Хрустальний) на Луганщині. Його батьки ще у 60-х роках приїхали сюди на будівництво шахти. Тато – росіянин з Волги (Іванівська область), мама – білоруска з Могильовської області.

Як і практично усі, за часів Союзу Володя був жовтеням, піонером, комсомольцем. Звісно, що на свідомість впливала комуністична ідеологія, що тлумачила про переваги системи над «загниваючим» Заходом.

У шахтарському краї наче було все чудово. Після Другої світової війни його піднімали з руїн та розвивали полонені німецькі солдати.

Коли їх відпустили до Німеччини, на Донбас почали завозити кримінальників. Але ті працювати не хотіли. Вирішили залучати свідому радянську молодь.

Щоб заманювати комсомольців на важку роботу, покращили умови їхнього життя в цьому регіоні. Це і високі зарплати, і квартирна черга, і продуктове та промислове постачання.

У радянській школі, згадує Жемчугов, тоді не виникало конфліктів на національній площині. Але йшла «м’яка» русифікація, коли іншу національну мову, окрім російської, вважали містечковою, «селянською».

Проте в юні роки Володимир почав задумуватися, чи насправді у радянській країні все так добре. Перелами у свідомості молодого шахтаря особливо активізувалися під час служби в армії.

Він потрапив до підрозділу військ КДБ, що базувалися у Москві, охороняв господарські об’єкти. Як відомо, усіх, кого призвали з України, називали «хохлами», незалежно від прізвища, походження.

І за те, що ти українець, часто доводилося навіть битися, відстоюючи власну гідність. Це не дивно, підкреслює Жемчугов, бо у нас – загострене відчуття справедливості.

У 1991 році стався військовий переворот (так зване ГКЧП), ввели надзвичайний стан. Унаслідок цих подій загинули мирні люди. Москвичі були агресивно налаштовані проти військовослужбовців, закидали камінням, сипали прокльони.

Після армії Жемчугов повернувся до України, працював шахтарем, одружився народилася дитина. Але настали важкі часи – припинили виплачувати зарплатню.

Вирішив займатися комерцією. Починав зі звичайного менеджера. А згодом на Луганщині керував декількома підприємствами, зокрема випускав й упаковку.

Коли тодішній президент Саакашвілі створив у Грузії сприятливі умови для розвитку бізнесу, перебрався у 2007 році працювати до цієї країни. Вдалося налагодити міжнародну торгівлю.

Тут реально довелося відчути, що таке «русский мир», коли у 2008-му Росія вторглася до Грузії, російські війська стояли фактично на порозі Тбілісі. Унаслідок бойових дій під обстрілами гинули мирні люди.

«Враховуючи традиції жителів Кавказу, їх ставлення до росіян як загарбників, мені було соромно, що у мене російське коріння. Хоча я завжди підкреслював, що я – українець», – ділиться Жемчугов.

У 2014 році «русский мир» прийшов і на Луганщину. Передчуваючи війну, Володимир вивіз на безпечну територію своїх рідних, а сам вирішив боротися з ворогом.

У рідному краї з’явилися блокпости, зброю до рук узяли учорашні безробітні, які не хотіли працювати. Як керівник великих підприємств, Жемчугов багатьох з них знав особисто.

Прикро, що більшість представників місцевої влади, правоохоронних органів, установ стали зрадниками. Росія задовго до війни готувала сприятливе середовище для окупації.

Якби не пасивність місцевих жителів, то можна було б уникнути вторгнення Росії (принаймні прихованого). Промислові міста зі стотисячним населення узяли у заручники по 50-70 осіб, зокрема й із середовища маргиналів.

Нахабні ополченці крали все, що можна, грабували людей – спочатку заможних, а потім і пересічних громадян. Окупаційній російській владі навіть доводилося наводити лад, щоб приборкати кримінальну хвилю.

І Володимир з однодумцями вирішили боротися з ворогами, які прийшли на їхню землю. Особливо загострилася ненависть до окупантів, коли на власні очі бачили, як ті чинили звірства стосовно українських полонених, глумилися над трупами.

Від передачі розвідданих повстанці перейшли до бойових операцій. Вороги довго не могли повірити, що діє справжній партизанський опір. Думали, це диверсійні групи українських військ.

Йшли військові ешелони під укіс, злітали у повітря склади з боєприпасами, організовувалися обстріли ворожих формувань…

Одного разу стало відомо, що росіяни хочуть посадити свої літаки на військовому аеродромі колишнього авіаційного училища. Щоб це попередити, необхідно було підірвати лінії електропередачі чи диспетчерські вежі.

Жемчугов розповів, що вночі замінував ЛЕП із затримкою вибуху на добу. Коли повертався із завдання, потрапив на старе мінне поле, де підірвався на розтяжці.

Унаслідок цього отримав тяжкі поранення. Чоловікові наосліп вдалося виповзти на дорогу, якою рухається військова техніка окупантів. Він сподівався, що його переїдуть. Бо боявся потрапити в полон живим.

Але не судилося. Володимира підібрали та відвезли до лікарні. Спочатку думали, що це звичайний місцевий житель, який випадково потрапив на мінне поле, чи жертва розбірок між бойовиками.

Та коли вибухнула ЛЕП і виявили деякі речі, кривавий слід пораненого, то здогадалися, хто це. Згодом фахівці зламали його смартфон, де були встановлені спецпрограми.

Через страшні поранення партизану довелося ампутувати руки. Лікарі, яким наказали за будь-яку ціну зберегти життя цінного полоненого, врятували від перитоніту.

Хоча партизанська мережа була добре зашифрована, але, розуміючи, що несвідомо може все ж когось виказати, Жемчугов намагався звести рахунки з життя.

Якось перекусив трубку крапельниці, яку йому поставили, та намагався задути у вену повітря. Охорона вчасно це побачила і зв’язала, щоб не міг завдати собі шкоди…

Удень його оперували, уночі – допитували спецпризначенці з «маскоцкім» акцентом. Погрожували вбити самого, знайти та розправитися з родиною, заразити страшними хворобами. А якщо здасть своїх – обіцяли щасливе життя в Росії.

Не в силах зламати воїна, кинули до Луганського СІЗО – у камеру до кримінальників. Допоміг вижити багаторічний досвід спілкування з людьми, уміння знайти спільну мову.

Напевне, навіть у в’язниці опоненти переймалися його мужністю, непоступливістю, непохитністю у переконаннях. Адже самі вороги дивувалися: чому він, житель Луганщини, маючи російське коріння, воює проти них?

А він доводив, що не хоче жити в імперському суспільстві, яке застигло у своєму розвитку, де порушують право людини на вільне життя, де намагаються зламати особистість.

Декілька разів зривався обмін полоненими. Так, Володимира разом з Надією Савченко хотіли обміняти на російських спецназівців – Александрова і Єрофеєва.

І нарешті цей день настав – на волі. У полоні Жемчугов перебував із 29 вересня 2015-го по 17 вересня 2016 року.

За особисту мужність і героїзм, незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності своєї країни, самовіддане служіння Українському народу він удостоєний звання Герой України.

The post Герой України в Ірпені: молодь зустрілася з легендарним луганським партизаном Володимиром Жемчуговим appeared first on Ірпінь онлайн.

– Олександре Васильовичу, не секрет, що після першого польоту в космос Юрія Гагаріна, мрією про підкорення неба жив чи не кожен хлопчина. Чи входили ви до тієї когорти мрійників?

– На час польоту першого космонавта я мав багатообіцяючі здібності у малюванні, відвідував художній гурток, був незмінним редактором шкільної стінгазети «Мечта», мій учитель навіть рекомендував мені вступати до художнього училища.

Але я здебільшого зачитувався героїчною літературою про авіаторів. Моїми кумирами були Сергій Анохін, Марк Галлай, Георгій Мосолов та Володимир Іллюшин — льотчики-випробувачі, чиї імена в післявоєнні роки гриміли на всю країну. Любив читати про особливості пілотування реактивних машин, чому і як літають літаки, зачитувався посібниками з парашутної справи та майстрування моделей літальних апаратів. Самостійно навіть створив літак з гумовим «двигуном» та розмахом крил 1,2 метра.

Вирішальну роль у моєму житті відіграла маленька брошурка Генріха Гофмана «Владимир Ильюшин». Її автор захопливо розповідав про видатного льотчика-випробувача, сина відомого авіаконструктора Сергія Іллюшина, про внутрішній світ, переживання та устремління сором’язливого інтелігентного юнака, який прагнув самостійно досягти найвищої майстерності у льотній справі та крок за кроком впевнено йшов до мети. І я відчув спорідненість наших із ним душ.

– То саме Володимир Іллюшин, як льотчик і особистість, опосередковано спонукав Вас до вибору професії, якій Ви присвятили все своє життя?

– Нічого випадкового в цьому житті не буває. Хіба можна назвати збігом обставин доленосну зустріч у 1975 році з кумиром мільйонів, Володимиром Сергійовичем Іллюшиним, який вже в статусі інспектора Міністерства авіаційної промисловості на той час Радянського Союзу, приймав випускний іспит, один із головних – з техніки пілотування у Школі льотчиків-випробовувачів, вже в капітана Галуненка, за плечима якого було Чернігівське вище військове авіаучилище. І проти всіх 16 позицій з перевірки моєї пілотної майстерності на літаку Су-7У написав: «відмінно». Ця висока оцінка стала певною планкою у житті – ніколи не втрачати висоту і перепусткою до відповідальних випробувальних польотів.

– Скільки ж льотних випробувань було у вашому житті? 

– Чимало. Якби скласти всі години, проведені в небі, вийшов би політ завдовжки календарного року.

Про встановлені ним 263 світових авіаційних рекорди: на Ан-72 — 8, на Ан-124 «Руслан» — 21, на Ан-225 «Мрія» — 234 (в одному польоті 110, в другому — 124 світових рекордів), Олександр Васильович скромно замовчує. За встановлення 110 світових авіаційних рекордів в одному польоті на Ан-225 «Мрія» у 1991 році його ім’я занесено до книги рекордів Гіннеса.

– Олександре Васильовичу, 21 серпня 1999 року Вас, льотчика-випробувача Авіаційного науково-технічного комплексу імені О. К. Антонова, було нагороджено відзнакою Президента України «Герой України» із врученням ордена «Золота Зірка». По суті, Ви є другим Героєм незалежної України (після академіка Бориса Євгеновича Патона). У тексті нагороди було зазначено: «за особисту мужність і героїзм, виявлені під час проведення льотних випробувань нової авіаційної техніки». То в чому полягали мужність і героїзм у мирний час?

– Ви знаєте, якби завжди і всюди керували машинами фахівці, професіонали, то авіакатастроф було б значно менше. Звісно, що кожне випробування – це завжди ризик. Траплялися і технічні ускладнення, й екстремальні ситуації, але завдяки злагодженій роботі екіпажу, усі завдання виконувалися, чого б то не вартувало.

Тільки щире прагнення долати труднощі заради високої мети – служіння розвитку авіації є фундаментом і основою унікальної професії льотчика-випробувача. Жодними матеріальними благами чи перспективами високих нагород не можна підштовхнути людину до виконання випробувальних польотів.

– Що для Вас значить «Мрія», крім того, що саме ви здійснили перший політ на цьому диво-літаку?

– Мрія” – це невід’ємна частина України, це не лише літак, це – наше дитя, яким завжди пишатимуться наші діти і онуки. Ан-225 є найбільшим літаком, будь-коли створеним на Землі. Він настільки величезний, що його вантажний відсік довший за перший політ братів Райт від зльоту до посадки.

“Мрія” фактично є продовженням моделі Ан-124, яку вважають її молодшим братом, хоча маленьким цей літак аж ніяк не назвати – «Руслан» є найбільшим військовим транспортним засобом у світі.

Унікальний шедевр інженерної думки – Ан-225 «Мрію» легендарного флагману конструкторського бюро «Антонов» спроектовано і побудовано наприкінці 1980-х. Його розробили для транспортування радянського орбітального корабля “Буран”. На сьогодні ж «Мрія» затребувана у світі й виконує рейси у різні куточки земної кулі.

У 1990-му на аерокосмічній виставці в Оклахомі (США) найбільший літак у світі привернув увагу величезної кількості американців. Як згадують учасники тих польотів, ймовірно, у всіх Штатах в ті дні не було такої величезної черги, яка тягнулася до фюзеляжу Ан-225, – стільки було охочих побувати на його борту.

Мрія – це нескінченність людської думки і бажання, те, що веде нас вперед і ніколи не зникне, поки живе людина на планеті.

– З небесними крильми все зрозуміло, це, власне, те, чим ви живете і дихаєте, а які крила маєте на землі?

– Моїми крилами на Землі, які допомагають мені жити і творити, є мої колеги-однодумці, мої діти – дочка Олена і син Євген, який продовжив мій шлях, мої онуки, дружина Ольга Олександрівна, чиє життя також пов’язане з авіацією і безпекою польотів. В минулому вона – помічник ректора Державної льотної академії України, а також автор книги «Від мрії до «Мрії» і не тільки…», призначеної для тих, хто шукає свій шлях у небо, хто обрав життєвим курсом підкорення П’ятого океану.

– Чи знаходить  Олександр Галуненко час на відпочинок, адже ви, вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, постійно в русі, у роботі? Як проводите дозвілля?

– Вільний час присвячую духовній складовій, прищепленій бабусею ще з дитинства, відвідую Храми, зустрічаюся з друзями, люблю рибалити.

– Олександре Васильовичу, щиросердно вітаємо Вас і всіх Ваших колег із професійним святом! Бажаємо, перш за все, міцного козацького здоров’я, мирного неба над нашою Україною, сил, натхнення, сімейного благополуччя, здійснення усіх МРІЙ! А також розвитку й міці нашій авіакосмічній галузі.

Спілкувалася Ольга КУПРІЙ

Світлини із сімейного архіву родини Галуненків

The post Олександр Галуненко – Герой нашого часу! appeared first on Ірпінь онлайн.

Пізно увечері, 30 жовтня, невідомі розстріляли автомобіль на залізничному переїзді біля селища Глеваха в Київській області, в якому знаходилася Аміна зі своїм чоловіком  росіянином чеченського походження Адамом Осмаєвим. Від попадання в голову хоробрий воїн, доброволець АТО, лейтенант ВДВ, герой України Аміна Окуєва відійшла у вічність. Її чоловік під час обстрілу отримав поранення в ногу.

В одному зі своїх останніх інтерв’ю, Аміна зазначила, що в Україні жодна людина не може почуватися у безпеці.

Хто вона, хоробра Аміна?

Аміна Окуєва – громадський активіст та військовослужбовець, українка чеченського походження. Народилась 5 червня 1983 року в Одесі. Згодом з родиною переїхала до Росії, де жила у Москві та Грозному.

На Батьківщину українка повернулась у 2003 році. В Одесі  здобула вищу освіту в медичному університеті імені Мечникова, отримавши диплом за спеціальністю “Загальна хірургія” та продовжила пізнавати професію в одній із лікарень Одеси.

Жінка сповідувала мусульманство, за релігійними переконаннями завжди носила мусульманський жіночий одяг – хіджаб: і на фронті, і в повсякденному житті.

Військова діяльність

Після початку Революції Гідності Аміна Окуєва вступила до “Самооборони”, була лікарем 8-ої Афганської сотні. Ще в 2013 році жінка прогнозувала вторгнення кремлівських військ в Україну.

Відчуття, що Росія скоро оголосить війну Україні, з’явилося в неї ще в грудні 2013 року, на початку подій на Майдані.  Свої моторошні прогнози жінка пояснювала тривалим проживанням в Росії. Адже їй з середини довелося пізнати РФ раніше, ніж українцям. Тому Аміна Окуєва не помилилась: вже в кінці лютого 2014 року окупанти розпочали анексію Криму.

Зі вторгненням російських військ на територію України у липні 2014 року, залишивши свого 13-річного сина одеським родичам, жінка вступила добровольцем до батальйону “Київ-2”. Щодо причин вступу до Збройних Сил України вона називала єдину – “Росія є ворогом для чеченців та українців”.
Брала участь у запеклих боях біля Дебальцевого. Згодом Аміна Окуєва служила у батальйоні “Золоті ворота”.

Брала участь у створенні Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, зокрема, була його прес-офіцером. Саме вона домоглася надання військовому формуванню офіційного статусу від МВС. Після закінчення війни на Донбасі Аміна Окуєва планувала стати учасником миротворчої місії.

Жінка гостро критикувала як російську владу, так і чеченську. Зокрема, називала Кавказ “ахіллесовою п’ятою Путіна”. Аміна Окуєва була впевнена, що через масове кровопролиття чеченці мають вроджену ненависть.

Напад на Осмаєва та Окуєву

Фатальний напад на родину добровольців АТО – не перший замах. Раніше 1 червня на Подолі у Києві сталася стрілянина, внаслідок якої вогнепальні поранення отримали двоє чоловіків, одним із яких виявився Адам Осмаєв. Його підозрювали у замаху на президента Росії Володимира Путіна.
Тоді чоловік домовився дати інтерв’ю начебто французькому журналісту, який власне і вистрілив в Адама Осмаєва. Окуєва встигла поранити нападника із нагородної зброї. Саме завдяки діям жінки вдалося затримати нападника.

В Осмаєва діагностували наскрізне вогнепальне поранення грудної клітки справа; поранення нижньої, середньої частини правої легені, поранення діафрагми, печінки; великий гемоторакс справа; вогнепальний перелом нижньої третини променевої кістки та правої кисті. Стан його оцінювали як вкрай важкий. Адам Осмаєв одужав та повернувся до звичного життя завдяки своїй дружині.

Тричі рятувала Аміна життя свого чоловіка, а її – символ нескореності і боротьби за свободу – не вберегли…

У Нацполіції України ввели план-перехоплення “Сирена” в Київській і сусідніх областях. Поліція розцінює вбивство добровольця АТО Аміни Окуєвої як замовне. Про це повідомив речник ГУ Національної поліції у Київській області Микола Жукович: “Зараз можу сказати, що відкрито вже кримінальне провадження, зареєстровано в ЄРДР за ст. 115 ККУ, це навмисне вбивство, п.11 – розцінюється як замовне вбивство і триває робота слідчо-оперативної групи”, – повідомив він.

З його слів,  на місці події повторно розпочала роботу слідчо-оперативна група і експерти. “Ми розпочинаємо огляд місця події при денному світлі. Операція по “Сирені” ще в Київській області триває і ми зупиняємо транспортні засоби в пошуках злочинців, які могли зробити цей розстріл”, – додав речник Нацполіції. Він зазначив також, що оперативники опитують можливих свідків.

Світла пам’ять і шана жінці, воїну, мужньому захиснику, патріоту України! Герої не вмирають!!!

The post Не вберегли: гучне вбивство на Київщині appeared first on Ірпінь онлайн.