Цьогоріч Україна святкує 25 років своєї незалежності. Тоді, у серпні 1991 року, українці не лише стали живими свідками народження нової суверенної держави, а й були безпосередніми учасниками цієї важливої події. Мешканці Приірпіння – не виняток. До вашої уваги 10 цікавих фактів, які пов’язують Ірпінь та регіон з проголошенням незалежності України, зібраних на основі публікацій регіонального видання “Прапор Перемоги” (сьогодні – “Ірпінський Вісник”).
1. Відлуння серпневого путчу в Ірпені
19 серпня 1991 р. теле- та радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП) і звернення ДКНС до радянського народу. Путчисти оголосили про введення надзвичайного стану у деяких районах СРСР, припинення виходу більшості ЗМІ. Віце-президент СРСР Янаєв, нібито через хворобу Горбачова, бере на себе обов’язки глави держави. В Україні було створено тимчасову комісію для запобігання надзвичайних ситуацій. “Відповідальним” за Київщину був міністр юстиції Віталій Бойко. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. Не було жодним словом сказано про неконституційність ГКЧП, навпаки — йшлося про наведення дисципліни, посилену охорону режимних об’єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки. Масові видання “Радянська Україна”, “Робітнича газета”, “Сільські вісті”, “Правда Украины” три дні друкували матеріали ГКЧП у повному обсязі. Очевидно, регіональне видання Приірпіння “Прапор Перемоги” теж було у цьому списку, оскільки на той час його головним редактором був М.В. Коваль (що 31.07.1991 р. був обраний першим секретарем міськкому КПУ). Проте, випуски газети за липень-серпень 1991 р. дивним чином зникли з підшивок у Ірпінській міській бібліотеці, тож дослідити їх сьогодні немає можливості. 21 серпня на 100-тисячному мітингу у Москві створення ГКЧП оголосили держпереворотом.
23 серпня відбулися збори депутатів Приірпіння. Комісії з питань законності та охорони правопорядку, очолювану В.Д. Шиловим було доручено дати принципову оцінку діям відповідальних осіб, керівників і, зокрема, секретарів міськкому Компартії України у дні путчу.
“Ми тоді звернулися до присутніх на зборах з пропозицією подавати (якщо вони, звісно, вважають за потрібне) на розгляд комісії відповідні факти. Та ніяких офіційних звернень з тим, щоб кваліфікувати поведінку тієї чи іншої посадової особи, у комісію не надійшло. А тому на засіданні, яке відбулося 28 серпня, ми розглядали тільки позицію керівників міськкому партії” (В.Д.Шилов, 10.09.91 р., засідання восьмої сесії Ірпінської міської ради).
2. Після проголошення Незалежності
24 серпня 1991 року ухвалила Акт проголошення незалежності України: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР…”. Після цієї події депутати Ірпінської міської ради зібралися на перше засідання 8 сесії міської ради 10 вересня. Тоді ж було прийнято рішення “Про департизацію міської Ради”. Передбачалося “недопустимим” функціонування в будинку міськради організаційних структур громадсько-політичних організацій, партій та рухів; відмінити з будинку міської Ради, структурах її виконавчого комітету ідеологічну символіку.
Крім того, депутати одноголосно підтримали рішення про встановлення на будинку Ірпінської міськради поряд з державним прапором Української РСР національного синьо-жовтого стягу.
Підняття прапору над Коцюбинською селищною радою висвітлив “Прапор Перемоги”. “Лише сотня з десяти тисяч”, – констатували кореспонденти низьку активність мешканців.
“Коли говорять, що радянська влада не виховала нової людини, це неправда. Вирощено певний тип людей, про яких і мріяв Ленін: гвинтики тоталітарної системи, які неспроможні самостійно приймати рішення, небажаючи ані працювати, ані мислити, ані кохати, ані вірити. Байдужість стала основною рисою характеру радянських людей. Про таких говорять: їм байдуже, з яким президентом і під чиїм прапором жити, аби ковбаса була” (“Прапор Перемоги”, 18 вересня 1991 р.).
3. Лук’яненко приїздить в Ірпінь
На початку вересня 1991-го до Ірпеня завітав дисидент, тогочасний народний депутат України, кандидат у перші президенти, також людина, яка написала проект “Акту проголошення незалежності України” Левко Лук’яненко.
“До самостійності йти важко. Скільки непердбачуваних ускладнень виникає на шляху. І ніколи дорога до свободи гладенькою не буває. На щастя, вона у нас мирна, без стрільби та крові” (Левко Лук’яненко, “Прапор Перемоги”, 18 вересня 1991 р.)
4. Приірпіння знайомлять з гривнею
У випуску “Прапора Перемоги” за 18 вересня 1991 року мешканці Приірпіння вперше побачили фото нових українських грошей – гривень. З інтерв’ю з головою Комісії з питань економічної реформи й управління народним господарством Володимиром Пилипчуком приірпінці дізнаються про причини та доцільність введення власної валюти. Ескізи розробляли художники Максимов і Лопата.
“Українські гроші будуть твердими і прикладом цього є те, що коли ми впроваджували купони (вони не є грошима, а лише дозвіл на користування карбованцями на території України), то за купон на чорному ринку одни-три-п’ять, навіть десять, карбованців. Тобто, коли ми, наприклад, впровадимо власні гроші, то навіть по курсу один карбованець до однієї гривні, після обігу їхня вартість уже буде позначатися такими самими цифрами – один, три, п’ять, можливо десять, за одну гривню. Нами організована група іноземних фахівців із Швейцарії, Великобританії, Канади, Сполучених Штатів Америки, Швеції, які разом із нашими фахівцями працюють над розрахунком курсу грошей і методологією їх упровадження” (В. Пилипчук, “Прапор Перемоги”, 18.09.91 р.)
У публікації приірпінцям пообіцяли зарплату гривнею вже орієнтовно “у середині наступного року” (ред. 1992 р.). Однак, як відомо, українська гривня увійшла в обіг тільки у вересні 1996 року.
5. Перший День міста Ірпінь в незалежній Україні
У рік проголошення Незалежності України молоде місто Ірпінь 22 вересня святкувало своє 35-річчя. Відлік почали вести з 30 грудня 1956 року – з часу отримання офіційного статусу міста. Запровадили День Ірпеня у вересні 1987 року.
У міському парку культури та відпочинку (нині парк ім. В. Правика) організували народні гуляння. Виступали колективи народної творчості, проводилися спортивні змагання, конкурси. Виступали запрошені гості з Києва, області. Проте, як зазначили кореспонденти “Прапора Перемоги”, свято проходило із присмаком турбот. Багатозначними стали слова члена Бучанського осередку Української республіканської партії Н. І. Левченко: “Я бачу, що моє привітання із Днем проголошення незалежності України та Днем міста не викликало у вас, шановні земляки, посмішок. Справді, чого радіти – адже магазини сьогодні, як і раніше, пусті, і рівень нашого життя залишається низьким. Та й чи могло бути інакше? Територія України займає 2,7 % території СРСР, а ми віддаємо щороку у загальний бездонний котел 33 % сільськогосподарської продукції (від тієї кількості, що виробляється в Союзі) та 20% – промислової. Уявіть собі, наскільки ми станемо багатшими, коли хоча б наполовину скоротимо відрахування нашого народного добра”.
6. Незалежне телебачення Приірпіння
Наприкінці вересня 1991 року мешканці Приірпіння помітили, що на даху Бучанського приладобудівного заводу з’явилися параболічні антени, “схожі на ті, які показували у репортажах з Байконура”. Як з’ясувалося, у Бучі (на той час селище, адміністративно підпорядковане Ірпеню) створюють перше незалежне телебачення. Мова іде про телевізійне агентство “Веда-Сатурн”, яке було всього другим в Україні такого типу агентством. Антени для прийому і ретрансляції супутникових програм, які встановили у селищі, стали такими четвертими в країні.
Перше повідомлення про створення телеагентства “Веда-Сатурн”
Створили “Сатурн” Іван Титаренко та Василь Піддубний. Саме вони – приірпінці – стали одними з першопрохідців у творенні незалежного телевізійного ЗМІ в уже незалежній Україні. Міністерство зв’язку надало дозвіл на роботу в певному частотному діапазоні – на 11 телеканалі – і одразу ж бучанці змогли дивитися художні та мультиплікаційні фільми. Почали випускати і свої програми та рекламу підприємств Приірпіння. Виходив “Сатурн” в ефір чотири рази на тиждень і сягав до 20 км. довкола Бучі.
“Зараз за програми не треба платити. Але надалі програми “Веда-Сатурн” будуть закодованими. Купите декодуючий прилад – дивитиметеся абсолютно всі програми, у тому числі – і секс, і до сексу. Агентство одержало вже 800 заявок з нашого регіону на той прилад і замовило його у Москві. Всього ж тут розраховують на 5-7 тисяч абонентів з Ірпеня, Бучі, Ворзеля, Гостомеля і Немішаєва” (“Прапор Перемоги”, 28 вересня 1991 р.).
7. Налагодження дружніх зв’язків
У середині листопада 1991 року Ірпінь приймає шановних гостей з Апенінського півострова. До міста завітали представники невеликого італійського міста Арко. Головна мета приїзду італійців – налагодження прямих ділових стосунків між двома незалежними державами. Перед Ірпенем відкрилася можливість у співпраці між підприємствами, а також у культурній та спортивній сфері з іноземними колегами.
“Гості розповіли про роботу міських органів самоврядування, котрі, як виявилось, мають величезний вплив як на державний, так і приватний сектори економіки. Вони ознайомили керівників Ірпінського міськвиконкому з інфраструктурою міста Арко. Голова виконкому О. О. Андріяка також розповів гостям про Приірпіння та його проблеми” (“Прапор Перемоги”, 27 листопада 1991 р.).
8. Референдум
Восени 1991-го Ірпінський регіон разом з усією країною готується до Всеукраїнського референдуму 1 грудня. До українців із закликом підтримати Акт проголошення незалежності України звертається Верховна рада. Це звернення підхоплюють ради на місцях. 22 листопада на дев’ятій сесії Ірпінської міської ради народних депутатів двадцять першого скликання схвалено текст звернення до жителів Приірпіння.
“Катаклізми нинішнього року – квітневе підвищення цін, що привело до різкого зниження життєвого рівня, спроба державного перевороту 19 серпня, остаточно переконали нас: жити в такому Союзі далі не можна. Сьогодні жителі України залишилися віч-на-віч з Чорнобильською бідою, у вкрай несприятливій екологічній обстановці, обкраденими і матеріально, і морально. Для центру Україна була “дійною коровою”, “провінцією” з потребами та інтересами якої рахували як із третьорядними. Маємо раз і назавжди покінчити з таким життям” (зі звернення депутатів Міськради від 22.11.91 р.)
Звернення міської ради народних депутатів до жителів Приірпіння у зв’язку з проведенням референдуму
Із преси, радіо та телебачення активно ідуть заклики на підтримку Акту проголошення незалежності України. Для декого така настійливість дає протилежний ефект. Бучанець Р. Чернишук пише у “Прапорі Перемоги” свої сумніви і тривоги.
“…навіщо взагалі референдум? Хто ліквідував 72 % голосів населення України “за” Союз під час попереднього референдуму 17 березня? Чим менше часу залишається до 1 грудня, тим сильнішою стає агітація на користь незалежності. Мене хвилює, що ця агітація ведеться однобоко, ніде жодним словом не обмовлено про федерацію, про аргументи людей, переконаних у доцільності збереження Союзу… Люди мого покоління не випадково задають собі запитання: а коли б у 1941-му не було 15 республік СРСР, а були б 15 окремих держав – хто знає, чи не простягнув би німецький фашист руку японцям” (Р. Чернишук).
Слід віддати належне редакції “Прапора Перемоги”, що з розумінням і пошаною до старшого покоління прокоментувала лист читача: “Десятиріччями людям вбивали у голови негрішимість комуністичної ідеології. Тепер вона луснула як мильна бульбашка. Тож і не дивно, що сьогодні багато хто вже скептично, з недовірою ставиться до пафосу відносно нашої самостійності, не бажає сприймати на віру гучні фрази. І часто виявляється, що під сумнівами таких людей криється набагато глибша турбота за долю рідного народу, ніж у тих, хто звик бути категоричним”.
9. У черзі за незалежністю
“На дільниці не було ні вишиваних рушників, ні портретів Шевченка чи інших геніїв українського народу. Але, незважаючи на це, виборці проявили з самого ранку досить високу активність. Вже з дев’ятої години до столу із списками і бюлетенями важко було пробитися. Люди стояли в черзі не за ковбасою чи горілкою, як то стало звичним, – вони прагнули сказати “Так” своїй незалежній державі, втілити вжиття більш як 300-літню мрію своїх предків” (“Прапор Перемоги”, 4 грудня 1991 р.).
Приірпіння однозначно обрало незалежність. Право вибору одержали 68104 жителі Ірпінського регіону. Участь у виборах взяли 56452 людини – майже 83% громадян. 94,5% приірпінців підтримало Акт проголошення незалежності. 2051 людина сказала незалежній Україні “ні”.
57,7 % мешканців регіону віддали свої голоси на підтримку кандидата у президенти Леоніда Кравчука. 25% – голосували за В’ячеслава Чорновола. Левко Лук’яненко здобув 7,57% підтримки Приірпіння.
10. Перша річниця проголошення Незалежності в Ірпені
22 серпня 1992 р. на урочистому засіданні Верховної ради та Уряду України постановою було рекомендовано місцевим Радам народних депутатів організувати проведення урочистих зборів, засідань, культурно-масових заходів на честь Дня незалежності України.
Ірпінці святкували першу річницю незалежності держави чомусь 23 серпня. Урочистості відбувалися уже в звичному місці проведення культурних заходів – міському парку культури і відпочинку. Людей прийшло небагато. Очевидно, важко дався мешканцям Ірпеня перший рік самостійності. Голова міської ради Г.Г. Мартін наголосив на поточних проблемах регіону – будівництво житла та водозабору, торгівля та стан доріг, медичне обслуговування.
Голова Ірпінського осередку Руху С. Бабайкін говорив про відставку Кравчука і Фокіна, більшості керівництва міського виконкому, редактора “Прапора Перемоги”. Інші гості вітали ірпінців зі святом і теж намагалися знайти причини, що, на їхню думку, “гальмують поступ України до кращого майбуття”.
“Офіційна частина завершилася. Дещо вщухла спека, людей і дітей побільшало, розпочалася театралізована вистава. Відбулися концерт артистів Київської філармонії, лялькова вистава для дітей, інші культурно-масові заходи. Біля буфетів юрмився натовп, свято, в якому взяв участь представник обласної державної адміністрації, головний архітектор Київщини М.Ф. Литовченко, тривало до пізнього вечора” (“Прапор Перемоги”, 26.08.92 р.).
